Главная » Старинная литература » Блакитна дитина

Блакитна дитина - Анатолій Дімаров

Блакитна дитина
  • Название:
    Блакитна дитина
  • Автор:
  • Жанр:
  • Язык:
    Украинский
  • Издательство:
    Мультимедийное издательство Стрельбицкого
  • Страниц:
    5
  • ISBN:
    978-1-387-70173-5
  • Рейтинг:
    0 (0 голос)
  • Ваша оценка:
Произведение «Голубой ребенок» прекрасного украинского автора Анатолия Димарова - это полна, наполненная ярким юмором повесть о различных и крайне многочисленных приключениях мальчика-школьника ***. На страницах этой книги читателю непременно открывается прекрасный и неповторимый мир волшебного детства, когда окружающая среда кажется фантастической, и даже магической , а каждые день несет в себе новую, особую радость. Произведение является обязательной частью школьной программы, а также и дошкольной. Найвидомишими произведениями автора является «его семья», «идол», «Дорогами жизни», «И будут люди», «Боль и гнев», «Сын капитана», «Вершины», «прожитых и рассказать», «На коне и под конем »,« Вторая планета ». Анатолий Димаров - украинский писатель, мастер социально-психологической прозы, автор нескольких захопливих книг для детей. На его произведениях выросло целое поколение, а его повести не оставляли равнодушным никого, от мала до велика. Эти книги обогатят ваш внутренний мир и сделают вас чуточку добрее, мечтательней и даже волшебней! Приятного прочтения.

Блакитна дитина - Анатолій Дімаров читать онлайн бесплатно полную версию книги

Перейти

БЛАКИТНА ДИТИНА

Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками в голосі:

– Це що?.. Що це таке?!.

І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть двійка або навіть трійка, схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його із сторінки щоденника, і все допитується:

– Що це таке, я питаю?..

Син мій – ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха.

Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі?

Не добившись відповіді на перше питання, дружина переходить до іншого:

– Розказуй, що ти там накоїв?

Цього разу голос у неї такий, наче вона запитує: кого ти там зарізав?

Обличчя сина приходить у рух. Часто скліпують повіки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посіпується гостреньке підборіддя, а розвихрений непокірний «півник» на голові стирчить наївно й беззахисно.

– Ми, той… Я, той… Ну, бігали… – починає мій син видушувати із себе слова. – А тоді, той… каталися…

– На чому каталися?

Син мій здивовано дивиться на маму: як вона не розуміє найелементарніших речей! На чому ж іще можуть кататися порядні хлопці, як не один на одному!

– Далі! – суворо вимагає дружина, не без підстав підозріваючи, що це ще не все.

– Ну, той… Сів на Олеся, а він навіз мене…

– На що навіз?

– На той… На Параску Михайлівну…

– О боже!..

– Вона, мамо, не впала! – додає швиденько син. – Тільки побігла…

– Ще б не побігти! Два отакі белбаси врізались у спину! Чи у тебе є що в голові?

Син цього не знає, тому й мовчить.

– А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо він на мене уже й вухом не веде!

Це вже до мене.

Я швиденько гашу цікавий вогник у очах (мені страх хочеться довідатись, як швидко бігла Параска Михайлівна!) і, набравши якомога строгішого вигляду, кажу:

– Це – недобре! Це дуже, сину, недобре!

– Твій тато ніколи такого не робив! – вставляв дружина для зміцнення мого авторитету.

Син швидко зиркає на мене, і я читаю в його очах чи то здивування, чи то співчуття.

– Так, не робив, – видушую я із себе.

А бабуся, яка самовіддано любить онука, додає, зібравши обличчя в молитовні зморщечки:

– Твій татусь, коли був отаким, як ти, ніколи не балувався.

– І приносив додому відмінні оцінки! – додав дружина.

– Усі вчителі не могли ним нахвалитися…

– Бо він не був хуліганом!..

– Він спокійно сидів на уроках…

– І не завдавав учителям жодних прикрощів…

Мій син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками і докірливо дивиться на забіяку повними всіх на світі чеснот голубими очима.

– Ну, йди, – зжалюється врешті над сином дружина. – Йди і постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли він був отаким, як ти!

У бабусі, моєї старенької мами, при оцій фразі починають підозріло посіпуватись губи, а я опускаю очі: мені здається, що зараз у мене точнісінько такі вуха, як у сина, – ліхтарі ліхтарями.

Син, важко зітхнувши, іде роздягатися. Він уникає мене поглядом, і я його добре розумію. Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п'ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір'я, звичайно ж, лишилося б у моїх жменях!

Весь той день, до пізньої ночі, не давала мені спокою ота блакитна дитина. І я врешті-решт зрозумів, що не спекаюся її, поки не розповім усієї правди.

Усієї до кінця.

Отже, про блакитну дитину.

ПОЧОМУ ЯБЛУКА З ЧУЖОГО САДУ

Оставить комментарий