Печера - Марина и Сергей Дяченко (2010)

Печера
Действие романчика Марины и Алексея Дяченко " Пещера " про-исходит в городе, в котором нету преступлений и засов на дверях. Безупречный вариант щества? Да, но только на первый взляд. Потому что сознанье жителей этого года разделена. Днями они живут в действительности, которая регулируется обычными моралями и правилами. А ночью к их " оплатам " Пещера – мирок вне сознания, который заполнен странными и безжалостными созданиями. Пробуждаясь утром, обитатели города осознают, что в мире Долины они реализуют все свои потаённые желания, которые воспрещены в мире действительном. Но где пройдет граница между мирозданиями? И есть ли она вообще? …... Она была беззаботна. Уши ее, непохожие на половинки огромной ракушки - перлівниці, лёгко різнили звуки от згуків; шелесты, накладываясь на перезвон капель, отдавались от стенетраниц, слабели и ширились, тонули, попав в заросли мха, несчетно повторялись, стукаясь о стену. Шумы - ниточки, заполнивающие пространство пещерки, - сейчас все были тончайшие, нечастые и более-менее безопасные. Шелестели во влажных щёлках насекомые, едва тихо шелестела быстрая река, а на цельный ярус ниже совокуплялись два меленьких хорька. Безмятежное дыхание Долины; полной тиши здесь не будет никогда. В полнейшей тишине царна ощущала бы слепой. Она подстригла ушами, неспешно, с удовольствием прокручивая ниточки комых безопасных шумов; потом вздёрнула голову и, бесшумно переступая ратичками, побрела вниз, к водичке. Каменный купол здесь затеривался в темноте. Мерцающие мхи не освещали, они едва сияли сами, обозначая стены и косогоры зеленоватыми ровными пятнами.

Печера - Марина и Сергей Дяченко читать онлайн бесплатно полную версию книги

Перейти

Розділ перший

…Вона була безтурботна.

Вуха її, схожі на половинки великої мушлі-перлівниці, легко різнили звуки від згуків; шерехи, накладаючись на дзвін крапель, відлунювали від стін, слабшали й множилися, тонули, втрапивши в зарості моху, незліченно повторювалися, вдаряючись об стіну. Звуки – ниточки, що заповнюють простір Печери, – зараз усі були тонкі, нечасті й цілком безпечні. Шаруділи у вологих щілинах комахи, ледь чутно шелестіла повільна річка, а на цілий ярус нижче парувалися два дрібні тхолі. Спокійне дихання Печери; цілковитої тиші тут не буде ніколи. У цілковитій тиші царна почувалась би сліпою.

Вона постригла вухами, неквапливо, із задоволенням перебираючи ниточки знайомих безпечних звуків; тоді підвела голову й, нечутно переступаючи ратичками, подалася вниз, до води.

Кам'яне склепіння тут губилося в темряві. Мерехтливі лишайники не освітлювали, вони ледь світилися самі, позначаючи стіни та схили зеленуватими нерівними плямами. Царні було байдуже до дикуватої привабливості залу – вона чула воду. Найпрекрасніший з усіх відомих їй звуків.

І вона схилилася над темною поверхнею і насамперед побачила себе – мініатюрну тваринку з очима-мигдалинами та сторожкими, напруженими вухами на маківці. Плетиво ледве чутних звуків знову запевнило її, що навколо все безпечно; вона встигла роздивитися світ по той бік водяної плівки – далеке дно, спинки риб, застиглих непорушно, мовби чогось очікуючи, самосвітні камінці серед звичайної гальки, пасма цупкої підводної трави…

Далі була чорна морда, вся, здавалося, з самих тільки ікластих щелеп.

Слух повідомив її про небезпеку надто пізно. Хижак умів обманювати звуки; величезне тіло, що досі зливалося з камінням, уже вирвалося з води й зависло в кидку, а її вуха й досі не чули смерті.

Час, необхідний звірові для вбивства, був незмірно менший за час, відпущений царні на думку про втечу. Тільки на думку, бо це не був ані товстом'ясий барбак, ані жадібний схруль.

Хижак був – сааг.

А сааги не хиблять.

Царна може побачити саага тільки раз у житті.

Проте завжди впізнає.

М'язи, що відповідають за дихання, встигли скоротитись.

Видих…

Прорвана поверхня води гойдалась, і бризки, якби вони були, ще б висіли в повітрі; проте сааги на здіймають бризок.

І ніколи не хиблять.

Цей – схибив.

У ту соту частку секунди, коли щелепи змикалися, – ратички царни ковзнули на гладенькому камені. І вона рефлекторно зробила рух, до якого її паралізована жахом голівка не додумалась би ніколи. Просто не встигла б.

Вона сахнулась – і щелепи саага, ідеальне знаряддя для перегризання ший, зімкнулися не там, де мали.

І замість гарячої крові в пащу хижакові полізла густа, пишна, цупка вовна її манишки, а ця царна була особливо кудлата.

Частка секунди – вона бачила просто перед собою його каламутні, скажені, широко посаджені очі.

Потім інстинкт, що діяв окремо від її бажань, скинув вовну. Залишив хижакові як викуп. Як жертву. Усі царни вміють жмутками скидати вовну, і чимало які з них завдяки цьому довше живуть.

Може, сааг поперхнувся її манишкою. Може, він просто не повірив у те, що сталося, – бо царна бачить саага тільки раз, єдиний раз у житті!..

Однак за мить вона вже мчала, і цокіт ратичок об каміння метався по Печері, відбивався від стін і вказував утікачці просвіти й щілини, і тому вона ні разу не спіткнулася, й не налетіла на сталагміт, і не скрутила витонченої шийки.

Можливо, сааг переслідував її.

Можливо.

* * *

Паула прокинулась і якийсь час бездумно дивилась на прямокутник світла, що помалу сповзав зі стелі на стіну.

Серце її калатало так, що підстрибував витканий на ковдрі гном. Паула не терпіла цієї ковдри – що за слиняві інфантильні мотиви, до чого тут гном, та ще й з такою мерзенною бородатою пикою…

Оставить комментарий